Як німецькі мігранти варили пиво на Кирилівській, спалили цеглу й збудували пів столиці — кейс родини Ріхертів
Режим читання збільшує текст, прибирає всю зайву інформацію зі сторінки і дозволяє зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
У 2025-му активісти мусили вибити будівлю на Подолі, де колись щороку гнали 1 млн літрів пива і постачали столиці 85% цегли, щоб забудовники її не знесли. За нею — сім’я Ріхертів, німецькі колоністи, які за три покоління зібрали в Києві пивну й цегельну імперію. Їхня цегла досі тримає старі будинки, а Першотравневий, Нивки й Борщагівка стоять на тому, що створила одна родина.
Журналістка Vector Дарія Прудіус, розібравшись, чим відрізняється портер від стауту, розповідає історію про те, як німці розігнали київські заводи, чому Ріхерти не поспішали вкладатися в інновації та що з їхнього спадку пережило вічних забудовників.
Як волинський колоніст запустив виробництво в Києві
2 вересня 1860 року німецький колоніст Вільгельм Ріхерт звернувся до Київського управління МВС із проханням дозволити йому побудувати пивоварний завод у Куренівці. Дозвіл отримав швидко, що було типовим для того часу: російська імперія активно заохочувала іноземних підприємців, особливо німців, до промисловості.
Вільгельм походив із волинських меноністів — протестантської спільноти, що переселилася з Пруссії. До слова, на кінець XIX століття на Волині проживало понад 171 000 німців.
На вулиці Сирецькій, 19 (нині — Сирецька, 27) Ріхерт збудував одну з найбільших броварень столиці, яка щорічно виробляла близько 30 000 пляшок пива. Хміль для продукції закуповував за кордоном, що автоматично підвищувало якість та її ціну.
До 1884 року завод оцінювали у 250 000 рублів. Виробництво швидко зросло до 100 000 відер пива та меду на рік, що зробило Ріхерта одним із найбільших пивоварів столиці.
Успіх приніс Вільгельму статус почесного громадянина — звання, яке надавалося заможним купцям та підприємцям за внесок у розвиток міста. Німецькі колоністи отримували від царського уряду привілеї — звільнення від військової служби, податкові пільги, земельні наділи та фінансову підтримку. Це створювало ідеальні умови для розвитку приватного бізнесу в російській імперії, де українські купці часто не мали доступу до технологій і капіталу.
Вільгельм помер у 1892 році, його справу успадкували два сини — Яків та Михайло. Обидва отримали купецькі статуси другої гільдії Особи із задекларованим капіталом від 1 000 до 10 000 рублів й розділили бізнес. Так почався другий бізнес-етап родини Ріхертів — період масштабної модернізації та максимального впливу на промисловий розвиток Києва.
Дружина — Єлисавета (Єлизавета) Ріхерт. По-батькові має слов’янське коріння, звідси й імена Яків та Михайло. Серед німецьких колоністів це було звично: змішані шлюби й інтеграція робили слов’янські імена буденною практикою, особливо для підприємців у Києві.
Яків і Михайло ділять бізнес
Яків Ріхерт успадкував батьківський завод на Куренівці й поступово його модернізував. У 1906 році завод виробляв 300 000 відер пива на рік — багато для Києва, але не рекорд. Головна інвестиція була технологічною: він провів електрику і встановив парові машини, а для початку XX століття це означало перехід до індустріального виробництва.
У 1910–1915 роках на заводі працювало 64–66 людей — стабільна команда, яка забезпечувала регулярний випуск продукції. За реєстром акцизного управління завод мав номер чотири — серед найбільших у місті.
З 1901 до 1914 року Яків був депутатом Київської міської думи, працював у комісіях з розвитку міста, що давало доступ до інформації про інфраструктуру, земельні торги та замовлення. Мав дачу в Пущі-Водиці, був гласним місцевої думи й секретарем комітету зі спорудження храму.
Михайло Ріхтер розбудовував інший канал бізнесу — масштабну експансію. У 1889 році придбав за 18 000 рублів невелику подільську броварню на Кирилівській вулиці. Спочатку спробував облаштувати там дріжджовий та винний завод, але київська влада відмовила — санітарна комісія визнала річку Юрковицю, що поблизу заводу, надто забрудненою.
Михайло узяв паузу на кілька років. У 1891 році подав нову заявку на переобладнання маленької броварні на повноцінний пивний завод, але з невеликим обсягом виробництва. Прохання задовольнили.
У 1892 році замовив відомому українському архітектору Володимиру Ніколаєву повну реконструкцію броварні за «новітньою американською системою» — автоматизацію процесів, багатоповерхові корпуси з гравітаційний поданням сировини й логістику для великих обсягів.
Завдяки розбудові до початку XX століття завод Михайла Ріхерта виробляв майже 1 млн літрів пива на рік — у 10 разів більше, ніж батьківський завод. Він отримав номер три у київському реєстрі пивоварень.
Із сортами не експериментував: баварське, мюнхенське та чеське пиво гарантували стабільний попит. Стратегія — якість через дисципліну та повторюваність, а не нові рецепти.
У 1908–1909 роках Михайло оновив броварню: додав шестиярусну сушильну вежу, парові машини потужністю близько 100 кінських сил, нову солодовню та фасад у стилі модерну з елементами історизму. Будівля нагадувала ренесансну фортецю. У 1986 році підприємство визнали пам’яткою архітектури.
Столиця на цеглі Ріхертів
У 1894 році Михайло Ріхерт придбав земельну ділянку на розі Кирилівської та Нижньо-Юрківської вулиць, де ще з XVIII століття стояла невелика цегельня Кирилівського монастиря. До Ріхерта нею володіла родина Гудим-Левковичів, які у 1670-х створили кахляне виробництво, але не масштабували його.
Київ у ті роки будувався шаленими темпами, попит на будматеріали зростав, а місцева глина на Подолі була високої якості. До того ж пивоварня потребувала складних цегляних конструкцій для печей і льодовень, цегельний завод — палива та логістики. Ріхерт замкнув цикл: виробляв цеглу для власних потреб і продавав решту на ринок.
Уже 1895 року встановив інноваційну гофманівську піч Гофманівська піч або піч Гофмана — кругла цегельна піч безперервної дії, де цегла випалюється по колу — одна камера гріється, інша охолоджується, третя завантажується. та високу димову трубу, яка збереглася досі і є найстарішою заводською трубою Києва. Гофманівська технологія була інноваційною для того часу — вона дозволяла безперервний процес випалювання, економила паливо та підвищувала якість продукції.
До всього, Михайло мав природну конкурентну перевагу — поруч із заводом були поклади якісної синьої глини, з якої виходила жаростійка цегла. Її брали для печей, але більшість ішла на масове будівництво.
Фан факт: коли по цеглі Ріхерта стукали металом, вона «дзвеніла» — ознака відмінної якості.
Обсяги виробництва сягнули 20 000 рублів на рік, а два цегельні заводи Ріхерта виробляли щорічно продукції на 150 000 рублів кожен. Близько 85% його цегли йшло на будівництво міста та області — фактично він забезпечував матеріалом розширення столиці в період її найшвидшого росту. Першотравневий масив, Нивки, Відрадний, Борщагівка — всі ці райони були збудовані з виробів заводу Ріхерта.
Цегла з клеймом «Ріхерт» стала брендом надійності. Навіть зараз, через 130 років, її знаходять у старих київських будинках, і розпродають колекціонерам.
Що залишив по собі срср
Заводи працювали з 1895 до 1917 року під управлінням Ріхертів, а після — націоналізували разом з усією промисловістю. Так почався процес, який за 100 років просто стер ці виробництва з мапи.
Цегельний завод відновлювали після Першої світової полонені, а згодом там запрацювало підприємство «Керамблоки». Хрущовки 1950-60-х будували з його цегли. З 1959-го завод спеціалізувався на фасадно-облицювальних матеріалах, у 1962-му вперше в срср освоїв виробництво мозаїчної плитки. Втім, не витримав конкуренції з великими домобудівними комбінатами. Тож після розпаду союзу його закрили. Нині завод знесений.
Броварня Якова Ріхерта на Куренівці працювала до 1927-го, після чого її перетворили спершу на дріжджовий, потім на консервний завод. У 1949-му тут створили завод шампанських вин «Столичний», у 1950-х добудували третій поверх, і підприємство стало флагманом урср. У ньому винайшли й запустили безперервний метод шампанізації — радянський технологічний прорив. У 2000-х завод ненадовго поглинула Henkell & Co, після чого виробництво вмерло.
Броварня Михайла Ріхерта на Подолі пройшла схожий шлях. Після націоналізації її перетворювали на різні радянські виробництва, потім — на фабрику солодових екстрактів. У срср це був Київський пивзавод №2, а згодом Київський завод солодових екстрактів, що працював до кінця XX століття. Частину корпусів передали заводу шампанських вин, який із 1964-го впроваджував резервуарний спосіб шампанізації. До кінця радянської доби це було одне з ключових підприємств столиці.
Після здобуття Україною незалежності підприємство поступово вмирало. З 2014 року будівлю законсервували. Формально це пам’ятка архітектури, але де-факто — за неї постійно борються активісти й забудовники.
З 2021 року території броварні хотіли забудувати 14-поверховими висотками для ЖК «Ріхерт&Парк». У 2025-му територію викупив K41 Community Fund, який обіцяє ревіталізувати ЖК і зробити там громадський простір, озеро та парк.
Про долю спадкоємців Ріхертів після націоналізації 1917–1920-х відомо мало. У «Списках купців-християн м. Києва 1911 року» видно, що у братів Ріхертів були такі родини: Михайло Вільгельмов із дружиною Єлисаветою і дітьми Константином, Володимиром та Наталією; Яків Вільгельмов із дружиною Александрою і дітьми Василем, Наталією, Оленою, Ольгою, Галиною, Анастасією та Єлисаветою.
Син Михайла, Володимир, навчався на юрфаку Київського університету й у грудні 1917 був прапорщиком 267-го полку, далі його сліди губляться.
Німці-підприємці в Україні пережили репресії 1930-х і депортацію 1941 року: тисячі заарештовані або страчені як «вороги народу», сотні тисяч депортовані в Сибір і Казахстан. Чи зачепило це родину Ріхертів — невідомо через нестачу архівних даних.
Більше про це
З кого починався реальний дім Гіннесів. Історія родини та пивоварні
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Партнерські матеріали
