Жодне відкриття у світі не зробили на дивані. Щоб досягти бажаного, треба діяти. Бренд шотландського віскі Johnnie Walker якраз про це — безперервний рух до своїх цілей. Нещодавно бренд запустив кампанію із голлівудською актрисою Мілою Йовович. На своєму прикладі вона надихає рухатися вперед, розширювати власні межі та святкувати перемоги.

Усі досягнення колись розпочиналися з першого кроку — про це знають і наші українські герої. Василь Гроголь, засновник Bursa, колись напросився на інтерв'ю до СЕО готелю Standart та навчався у нього культурі гостинності. Влад Іваненко, головний редактор Playboy, вірив і переконував себе, що вміє писати, ще в школі. А Джеффрі й Андрій із гурту TVORCHI не побоялися змінити фармацевтику на музику.

У спецпроєкті з Johnnie Walker ми дізналися у героїв, як діяти та перетворювати мрії на досягнення, що робити зі страхом та сумнівами та як ухвалювати складні рішення. Герої матеріалу вже готові надихати вас йти без зупинок та скорочувати відстань до будь-якої, навіть складної мети.

Василю 27, за плечима — три успішні бізнеси, а попереду багато цілей, одна з яких — побудувати готель на Марсі. Василь любить виходити із зони комфорту, щоб виявити точки зростання. Не боїться простої роботи та постійно кидає собі нові виклики. Планує поїхати до Чилі та здійснити довгу поїздку на велосипеді в горах.

Я був захоплений скейтбордингом і спілкуванням із друзями, після школи весь час катався на скейті, хуліганив і робив звичайні пацанські справи.

Усвідомленість прийшла за часів інституту — тоді я зрозумів, що життя не закінчується на моєму районі. З'явилися амбіції: бажання зростати, вчитися та працювати. Працював я, де тільки міг: кухарем на кухні, посудомийником, прибиральником готелю. Найсмішніша і найулюбленіша робота — няня кота. Це було у Швейцарії, я побачив оголошення на фунікулері на шляху до інституту та відгукнувся. Так я познайомився з приголомшливою сім'єю з ПАР. Вони вилітали на батьківщину, залишили мені ключі від будинку і попросили стежити за двома кішками. Платили 75 франків на день — це приблизно 2200 грн.

Я часто повторюю, що мене «склало» емігрантське середовище. Я вірю в еміграцію та її силу для будь-якої людини. Не має значення, куди й звідки ти переїхав, навіть якщо в інше місто у своїй країні. У мене було чотири переїзди: у Шанхай, Прагу, Швейцарію та Нью-Йорк. Ти опиняєшся віч-на-віч із новим містом і маєш наново все вибудовувати: шукати друзів, житло. Поруч немає мами та бабусі, які допоможуть.

Емігранти виділяються — їм усе потрібне і вони не зупиняються. Я постійно відчуваю подібний свербіж — потрібно залишатися в русі.

Так я полетів до Нью-Йорка писати дисертацію про місто: як художники, переселяючись з однієї частини Нью-Йорка до іншої, впливали на real-state development (розвиток міста). У ході роботи я вийшов на СЕО найкрутішого готелю у світі Standart — Амара Лалвані. Мене вразило, що він пустив мене, якогось шкета, на інтерв'ю. Він змінив мою свідомість, запропонував роботу, але я вирішив переїхати до Києва.

Це погано звучатиме, але в мене не було факапів. Зараз у мене три проєкти: Bursa, Kooperativ і Pinery. Про останній мало хто знає. Це продакшн, який знімає рекламу, кіно та серіали, з офісами у Києві, Москві та Нью-Йорку. Ми заснували його втрьох із моїми найкращими друзями. Це був мій перший бізнес, і він дуже успішний — $1 млн обігу на місяць.

Bursa та Kooperativ теж успішні проєкти, мені всього 27 років — більше нема де шукати факапи.

Я мав кілька історій, але навіть їх не можу назвати факапами, бо задоволений результатом. Я зробив у себе у Bursa нічний танцювальний бар. Звукоізоляції виявилося замало — наші галасливі вечірки заважали нашим гостям. Комфорт гостей — це основа нашого бізнесу, тож бар довелося закрити. Фейл? Не знаю.

Дуже важливо рефлексувати у тому, що ти робиш. У бізнесі поняття «фейл» не існує. Будь-який фейл — це досвід і бізнес-освіта, якщо ти класно відрефлексував.

Страх та сумніви — це хороші речі у бізнесі. Вони протвережують, змушують аналізувати й ухвалювати виважені рішення. Адже найголовніша ціна в бізнесі — не гроші, а час. Рок-зірок, що розбагатіли за один день, одиниці. Реальні кейси — це десятиліття роботи. І весь страх — чи ця річ коштує того, щоб витратити на неї 10 років життя.

Сміливість завжди винагороджується, якщо ти не вмираєш. Винагороджується те, що ти ризикнув розпочати й потім продовжуєш працювати.

Кидати почате нормально, все змінюється, але при цьому ти не мусиш нікого підставити.

Якщо ви на 100% впевнені, але вам страшно — відкрийте YouTube та подивіться як це зробили до вас. Часто підприємці поспішають робити щось велике. Я раджу всім прочитати книгу Lean Startup як робити все маленькими ітераціями. Маленькими кроками йдіть до успішного успіху.

Мене завжди надихали розумні, допитливі та витривалі люди. Ці якості часом навіть важливіші за розум. Прозвучить безглуздо, але все дитинство я захоплювався фільмами «Рокі». Зовсім не через бокс, а через уміння героя йти до мети. Він щодня отримував по голові, причому боляче, але вставав і йшов до тренажерної зали. Власне «перемогти» і взяти найвищу нагороду за добрий текст не менш складно. Але тут свої спортзали та свої вчителі, які дивляться на тебе із книжкових полиць.

Вибір на користь журналістики для мене завжди був очевидним. Якби я не наполягав і не вселяв собі, що я вмію чи вчуся писати, спілкуватися, доносити думку, створити з літер слова — нічого не було б. Перші спроби розпочалися в школі, коли я приніс твір на тему Memento mori («Думай про смерть») — він зайняв цілий зошит. Думка текла сама, але нічого цілісного не вийшло, це був набір вирваних із контексту чужих думок. Потім набрався сил і працював у будь-яких газетах: від «Факты» і «Сегодня» до серйозних журналів.

До факапів я ставлюся так: трапилося щось, швиденько зроби висновок і терміново забудь. Не варто цю історію ялозити більше, ніж вона того вимагає, зараз все, що швидко псується. Деякі мої одягу та зачіски – ось де справжні факапи. Але вам краще не знати про них.

Я був головним редактором кількох дрібних видань навіть видань жовтої преси. Потім 10 років главредствував у Playboy. Зараз разом зі своїми партнерами виступаю як видавець, зберігши пост головного редактора. У нас чудова команда, кожен займається своєю справою. Зустрічаємося випити по склянці віскі та обговорити майбутнє.

Якось мене запросили працювати в дуже серйозну корпорацію за огидно велику зарплату. Але я прийшов до офісу і відчув особистісний процес гниття, сидячи на гарному директорському стільці. Я злякався, скільки всього цікавого пропущу в житті.

Я завжди буду тікати від нудного, заздалегідь зрозумілого та перевіреного. Графік, який відомий на рік уперед, викликає в мене паніку. Я кидав проєкти, де люди непотрібних посад багато тупили: ланцюжок псевдоначальників настільки великий, що твоя ідея розчиняється в амбіціях людської дурниці.

Мене мотивує і водночас лякає те, що зараз відбувається у світі. NFT, криптовалюта, метавсесвіт, віруси, рептилоїди — це викликає і захоплення, і страх. Але на такому балансі треба жити. Я взагалі не думаю таблицями, графіками, планами. Тільки імпровізація, лише хардкор.

Якщо ви чогось хочете, але сумніваєтеся, дайте собі ляпас і зробіть. Пам'ятайте, що страх та сумніви не виведуть вас із «творчої коми». Нічого не бійтеся.

Джеффрі та Андрій із гурту TVORCHI прийшли в музику з фармацевтики. Якоїсь миті хлопці ухвалили рішення на користь своєї мрії, і доля віддячила їх сповна. Сьогодні TVORCHI — головне ім'я молодої української сцени, рекордсмени серед номінацій на музичній премії YUNA (у них їх аж вісім!) та бажані гості на концертах і фестивалях. Андрій вважає, що знайти свій шлях допоміг йому внутрішній діалог. Артисти кажуть, що страхи треба вивчати. Ймовірно, саме вони призводять до мрії всього життя.

Андрій: Під час навчання в коледжі я шукав себе та свою справу: і танцював, і малював, але відчував, що не розкриваюся на всі 100%. Якось випадково знайшов програму для створення музики, написав перший трек, і мене затягло. Я розвивався, робив ремікси та писав музику на замовлення. Звичайно, виходило не з першого разу, але я вперто тренувався і вийшов на хороший рівень.


Джеффрі: Я почав співати в старших класах, чотири роки грав у шкільному оркестрі. Тоді я не знав, чи варто пов'язувати своє життя з музикою, просто шукав себе. Потім познайомився з Андрієм, почув його музику і все закрутилося. У пошуках свого стилю та звучання не обійшлося без помилок. У нас було багато пробних репетицій і перших треків, які, я сподіваюся, ніхто ніколи не почує (сміється — ред.).

Андрій: Я не запам'ятовую факапи. Я роблю висновки, засвоюю уроки та концентруюсь на них. Сприймаю все як досвід. Навіщо постійно тиснути собі на мозоль?

Андрій: Моє життя круто змінилося за кілька років. Іноді думаю, як це сталося? Невже це справді відбувається зі мною? Це моя реальність, у якій я щасливий.

Я радий, що в юності ставив собі багато запитань. Я грав у Playstation 2, і мені стало цікаво, як створити гру і чи можу це зробити. Я шукав інформацію, знайшов ПЗ, але в той час у мене не було потужного комп'ютера, і я відклав витівку. Через якийсь час я запитав себе: «А як продюсувати музику, синтезувати звук?» Можливо, якби не допитливість, інтерес до життя і це питання в моїй голові, життя виглядало б зовсім інакше.

Джеффрі: Я щасливий тут і зараз. Я вивчав фармацевтику, а зараз пишу музику, яку слухають мільйони. Якось мені потрібно було вибрати щось одне — творчість чи медицину. Це рішення зробило мене щасливим і я абсолютно не жалкую про це.

Андрій: Мене мотивують цілі та результати досягнень. Найбільшою мотивацією для мене став наш великий концерт Road на Київському велотреку. Я побачив, як понад 2000 слухачів співають наші треки в унісон, від першого до останнього рядка. Це показало мені наш стрибок у розвитку. Мотивує підтримка команди, яка вірить у нас і без якої цього не було б. Іноді лякає невідомість, але в цьому також є інтерес.

Джеффрі: Мене мотивує пристрасть і дивовижна аудиторія, яка нас підтримує. У музиці неможливо масштабуватися без підтримки слухачів.

Один зі страхів перед виходом на новий рівень пов'язаний із фінансами. Великий масштаб потребує великих бюджетів. Але ми йдемо крок за кроком, впевнений, із досвідом і плануванням у нас все вийде.

Андрій: Почате кидають люди, які шкодують себе чи опускають руки після першої невдачі. Бажають, щоб усе було одразу. Але щоб досягти бажаного, потрібно докласти максимум зусиль і розуміти, що попереду можуть бути невдачі. Головне йти до своєї мети, бути впертим та частково непробивним.

Джеффрі: Основна причина, через яку люди можуть відмовитися від чогось, — невиправдані зусилля. Іноді це може бути правильним рішенням: варто спробувати виправити, але якщо не спрацює, відпустити та направити свої ресурси на щось інше.

У дитинстві я любив інженерну справу так само як мистецтво. Але я відмовився від проєктування, бо мав більше шансів і можливостей у музиці.

Андрій: «Краще спробувати, ніж думати та сумніватися, виділятися — це круто». Згадую цю цитату щоразу, коли в голові зароджуються сумніви та суперечливі думки.

Джеффрі: Одна з випадкових цитат, які я собі говорю: «Можливо, я не там, де хочу, але там, де маю бути». Це нагадує, що життя непередбачуване. Незалежно від правильності рішень, все складеться як слід. Краще бути спокійним і мислити раціонально, йти тим шляхом, який вважаєш правильним.

Джеффрі: «Просто роби те, що любиш» — звучить банально, але це важлива порада. Я не знаю, чи можна знайти щастя, якщо займаєшся не тим, що викликає пристрасть. Знайдіть те, що буде найкраще працювати на вас у довгостроковій перспективі й не бійтеся ухвалювати рішення, навіть божевільні.

Андрій: Важливо проаналізувати свій страх: він нав'язаний кимось, з'явився з нізвідки чи був викликаний негативним досвідом? Якщо заглибитись у корінь страху, стане зрозуміліше, як його подолати.

З сумнівами схожа історія — варто зрозуміти, чи виправдані вони? Можливо, це лише у нашій голові. Прислухайтеся до себе — чи втратите ви щось, якщо переступите через страх, чи отримаєте щось більше?