Фестиваль людських надможливостей. Історії підприємиць, які подолали Ironman 70.3

«Скільки кілометрів сьогодні проїхала?», «Вода з собою?», «Завтра о 6-й на тренування». Такі повідомлення в чатах трьох українських підприємиць на початку 2023 року замінили рутинні обговорення про брифи, презентації та плани на квартали. 

Коли бізнес стає рутиною, виникає потреба знайти новий виклик, щось кардинально інакше. Саме так сталося з Creative Communications Director в Roosh Олександрою Бородіною, засновницею бренду ялинкових прикрас Molfar Мариною Петровою та співзасновницею мережі закладів «Привіт» Дашею Кацуріною. Замість нових бізнес-планів вони обрали підготовку до одного з найскладніших змагань у світі — половинної дистанції Ironman 70.3.

Журналістка Vector Дарія Прудіус поговорила з українськими учасницями Ironman 70.3 про те, як досвід у бізнесі допоміг пройти 113 км виснажливої траси, і як командний спорт може допомогти вийти за межі комфорту, коли щоденна робота перетворюється на рутину.

З перших вуст, від Олександри та Марини, ми дізналися про особистий досвід участі в тріатлоні.

Що таке Ironman

Ironman — це серія змагань з тріатлону, що вимагає від учасників виняткової фізичної підготовки та витривалості. Змагання проводяться у двох форматах з різними дистанціями та часовими межами.

Класичний Ironman (повна або «залізна» дистанція) складається з трьох послідовних етапів: плавання на 3,86 км, велоетап довжиною 180,2 км та марафонський забіг на 42,2 км. Атлети мають подолати всю дистанцію у 226,3 км за 17 годин. За це фінішери отримують титул «залізної людини» та право носити знак бренду M-dot. На фініші кожного учасника зустрічають легендарними словами: You are an Ironman!.

Ironman 70.3 (Half Ironman) — це половина класичної дистанції, де «70.3» означає загальну кількість миль дистанції. Учасники долають 1,9 км плаванням, 90 км — на велосипеді та півмарафон (21,1 км) — бігом. Загальна дистанція становить 113 км, а часовий ліміт — 8 годин 30 хвилин. Часто Ironman 70.3 стає першою сходинкою для атлетів, які прагнуть пройти повну дистанцію.

Підготовка до обох дистанцій потребує місяців регулярних тренувань, ретельного планування та дисципліни. Учасникам доводиться змінювати спосіб життя: рано прокидатися, дотримуватися спеціального харчування та знаходити баланс між тренуваннями, роботою й особистим життям. А в командних змаганнях — ще й розуміти та підлаштовуватися під інших партнерів.

Як народилася ідея командного тріатлону

Ідею запропонувала я, і це не перший мій досвід участі в Ironman та тріатлоні. Вперше я спробувала естафету ще у 2016 році в Бобриці — тоді ми зібралися з компанією. Я завжди беру на себе дисципліну плавання. 

Ми вперше спробували ось такий тріатлон естафетою. Тоді я зрозуміла, як круто брати участь у спортивних ініціативах.

Потім ми зробили з приятелькою «половинку» Ironman у Туреччині. І взагалі, спортивний туризм — це один із найкращих видів відпочинку. Ти їдеш відпочивати в якусь країну, все стандартно, як у будь-якій відпустці. Але в тебе є мета, ти готуєшся, у вас є спільна справа. Це зовсім інші відчуття.

Так збіглося, що Марина Прим.ред. Петрова сіла на велосипед. Вона взагалі дуже спортивна, дуже конкурентоздатна, їй подобається спорт, досягає класних результатів. Вона разом з її чоловіком почала займатися на велосипеді. А Даша Кацуріна почала вперше в житті займатися бігом з тренером. 

Тоді, коли я це запропонувала, зрозуміла, що в нас якраз складається команда. І здалося, що всім це буде дуже цікаво. Для мене це знайомий досвід, а для дівчат — новий вид спорту і класна мотивація. У спорті завжди важливо мати мету — тоді легше отримувати задоволення.

Стартів багато, долучитись до Ironman легко. Це найрозкрученіший вид тріатлону. Нам хотілося щось з ім’ям, і оскільки він проходить у різних країнах, ми розуміли, що там буде все чітко організовано.

Я передивилась перелік і розуміла, що нам потрібен запас хоча б три місяці на підготовку. Мені треба було прийти в форму, дівчата тільки почали займатися, тому ми обрали половинку, а не повну дистанцію. Шукали в Європі, бо з України їхати на інший континент значно складніше. Було два варіанти: Італія або Хорватія.

Я зробила чат на трьох, запропонувала ідею. Дівчата одразу підтримали, найняли тренерів, проартикулювали цілі. Тим паче, маючи конкретну дистанцію, кожен тренер міг адаптувати програму: для бігуна і велосипеда важливі перепади висот та місцевість, для плавання — розуміти чи це море, чи океан, які будуть хвилі. 

На той момент Даша Кацуріна якраз почала регулярно бігати. А я тільки планувала взяти свій перший велосипед в оренду — просто спробувати, чи взагалі подобається велоспорт. 

Коли Саша запропонувала підготовку й участь в івенті, для мене це стало важливим пунктом. У мене в житті було багато професійного спорту, і я знаю: немає нічого кращого для розвитку, ніж змагання чи контести. Тому я одразу підтвердилась і купила собі велосипед.

Про підготовку до змагань

Для мене підготовка була простішою ніж для дівчат, які відкривали для себе свої дисципліни вперше. Я плаваю давно: бувають періоди, коли я дуже захоплююся — можу плавати по 3-4 тренування на тиждень. А перед цими змаганнями, наприклад, я взагалі не плавала два роки. 

Раніше я проходила й більші дистанції — перепливала Босфор. Це заплив у Туреччині, де дистанція з Азії в Європу становить 6,5 км. 

Мені треба було просто наплавати дистанцію, бо всі ключові правила я вже знала: як поводитися у відкритій воді, як орієнтуватися, як заходити й виходити з води. У кожного виду проходження дистанції є свої особливості, які треба враховувати.

Ми приїхали на локацію за кілька днів, щоб краще зрозуміти дистанцію: для плавця важливо зрозуміти вхід і вихід із води.

Найскладнішим у підготовці було опанувати базові правила безпеки — своєї та інших учасників — за короткий проміжок часу. У нас було всього чотири місяці, а регулярно тренуватися почали десь за три.

Мій тренер мав досвід проходження Ironman, він тріатлет і знався на всіх дисциплінах — бігу, велоспорті й плаванні. Він давав як особисті рекомендації щодо велоспорту, так і загальні для команди. Це було дуже важливо і своєчасно — коли людина, яка вже це проходила, ділиться досвідом і лайфхаками.

З поєднанням роботи та усього іншого ти маєш робити тренування no matter what. Хочеш чи не хочеш, маєш час чи ні. У тебе є мета, ти вже не один, а в команді, ти не можеш їх підвести. Те, як ти проїдеш, пробіжиш чи пропливеш — вплине на загальний результат.

Це мене й мотивувало вставати й тренуватися, коли не було сил, часу чи були якісь обставини. Я просто думала про дівчат — і вставала та йшла на велосипед. Це були об’ємні тренування, тобто довгі за часом. У мене вони тривали по 2-3 години, бо треба було проїхати 90 км.

Відчуття під час змагань та пам’ятні моменти

Був цілий набір почуттів, звісно, трішки нервувала. Треба розуміти — ми не професійні спортсменки й не ставили перед собою таких цілей. Оскільки це був перший раз для команди, ми одразу проговорили, що є обмеження у часі — тайм-слоти на всю команду й окремо на кожну дисципліну. Для нас головним завданням було просто дійти до фінішу і вкластися у виділений час. Але все одно для дівчат це були перші змагання.

Трішки нервувала ще й тому, що була досить специфічна вода — дуже довго мілко, і через це ти не можеш повноцінно почати перфомити з самого початку. У кожного своя стратегія: один дуже довго йде і витрачає на це час, другий починає плисти, але це ще не плавання, третій біжить. Коли я це зрозуміла за день до старту, то хвилювалася ще більше, бо я перша.

Плавання в тріатлоні — це дисципліна, на яку найменша ставка. Різниця у часі між початківцем і професіоналом буде помітна, але це буде, наприклад, пів години. Це не так радикально на дистанції, яка триває понад вісім годин. А от у вело і бігу люди можуть зробити великий стрибок, якщо порівнювати початківців і професіоналів.

Але я перша, тому задаю тон. Коли ми почали виходити на дистанцію, то зрозуміли, що у нас дуже класні показники для естафетних жіночих команд. До того ж була дуже велика гордість — ми приїхали на Ironman, де в перший день проходила повна дистанція, а другий день був наш, половинка. Тому у перший день ми прийшли просто як глядачі.

Безпосередньо під час івенту я відчула себе на фестивалі людських надможливостей. Те, що нам здається нездоланним чи заскладним — це просто тому, що ми насправді не знаємо, не досліджуємо межі своїх можливостей. Там була дуже багато людей різного віку, із зайвою вагою — і вони проходили самі повний цикл.

Ми бачили їх зранку, коли вони заходили в море, потім на велосипедах, потім під час бігу. Так, вони могли робити це повільно, як завгодно, але робили і були на одній дистанції з тими, хто показував найкращі результати, хто першими виходив з моря і приїжджав на велосипедах. Це просто фантастично — бачити й тих, і тих. Незалежно від результату, для мене це все про людську волю до таких виснажливих подій. І бути частиною цього — неймовірно.

Пам’ятаю, як їхала на велосипеді, і в якийсь момент ми виїхали з гучного міста, де нас проводжали люди й сигналили автівки. Ми їхали купою велогонників уздовж поля, і я зрозуміла, що не чую нічого, крім звуку велосипедів. 

Це була величезна машина — десь 100-150 велосипедів на ділянці у 2-3 кілометри. Доволі щільно, безліч людей, які їдуть з однаковою швидкістю. Тиша, і люди, тіла і велосипеди просто роблять свою роботу. Це дуже класне відчуття.

Атмосфера Ironman зсередини

Я раджу кожному, кому цікава така історія, спробувати взяти участь у змаганнях. Ти долучаєшся до потужного івенту спочатку як глядач, потім як учасник. Звісно, з іншим навантаженням — це не те саме, що проходити дистанцію самостійно, але ти відчуваєш себе більше ніж просто глядачем.

У перший день, коли ми бачили людей, які проходять дистанцію самостійно — чоловіків, жінок — я зрозуміла, що вони просто машини. Коли ти бачиш їхні тіла, їхню відданість, те, як вони викладаються прямо перед твоїми очима — це не може не вразити. У такі моменти розумієш, що в спорті дисципліна важливіша за мотивацію, і там точно ті люди, які тренуються, змагаються, викладаються, незважаючи ні на що.

Ми були єдиними дівчатами з України, але нам було дуже цікаво, хто ще бере участь від нашої країни. Знайшли одного хлопця, який проходив дистанцію самостійно. У кожної людини є номер, ти бачиш його в рейтингу, можеш спостерігати онлайн, як він проходить дистанцію. Ми активно шукали його на трасі, дуже хотіли підтримати, передати води. Знайшли на фінальному етапі, на бігу — передали воду, аплодували, кричали. Він був у формі в українській стилістиці, і йому, здається, було приємно почути своє ім’я й «Україна».

На дистанції було дуже багато підтримки від різних людей. Була одна старша жіночка, яка стояла з плакатом. Там були стандартні підтримувальні фрази: work now, aperol later, жарти про те, що «і терапія могла це зробити». Люди приходять просто, щоб підтримати.

За це я дуже люблю спортивні масові івенти, колись брала участь і в київських марафонах. Ти бачиш місто зовсім інакше — не так, як коли просто ходиш чи їздиш на транспорті. Набережно-Хрещатицька перекрита, поруч стоять люди, які активно підтримують, кричать, і тобі здається, що підтримують тільки тебе, бо вони дивляться на тебе, передають «привіт» — це дуже приємне почуття.

Єдине, що засмутило — я не змогла залишитися до кінця через важливу подію на роботі в Києві. Через те, скільки часу займає дорога, я мала виїжджати в день змагань.

Я навіть не змогла застати фінал. Зробила свою частину, передала чип Марині, ми ще повболівали з Дашею кілька годин — і я одразу поїхала. Не змогла бути на фініші, не змогла разом з дівчатами пройти з прапором. Зазвичай команди, які беруть участь в естафеті, мають можливість втрьох перетнути фінішну лінію — добігає бігун, а двоє інших приєднуються.

Пам’ятаю, як їду в потязі, і мені так прикро, що не можу бути зі своєю командою. Тоді, здається, я й написала, що коли ти бачиш цей спорт, цей перформанс, цю красу, то думаєш, що життя — неймовірна річ, якщо твій сусід не кончений, як в нас. Була, звісно, ця крапля дьогтю, але ми це зробили. Я стежила за дівчатами онлайн, бачила потужні результати. Коли Марина закінчила, вона почала писати про Дашу — всі тримали мене в курсі.

Уроки та інсайти з підготовки до Ironman

Загалом ми все зробили правильно. Хіба що дві речі варто було б змінити. Перше — раніше бронювати житло. Ми ж знали, що під час великих подій, неважливо спорт це, музичний фестиваль чи бізнес-конференція, найкраще житло розбирають швидко. Ми почали шукати не в останні хвилини, але й не одразу після купівлі стартових пакетів. Тому хоч дім був непоганий, можна було знайти краще.

Друге — це трохи смішна історія. За день до змагань я пішла тренуватися, Даша чекала мене на пляжі, читала книжку. Це була нова дистанція, я ще не розуміла, як там все влаштовано. Чи то годинник сів, чи щось інше, але я вийшла не там із води й повністю втратила орієнтацію. Я порушила головне правило — не позначила на березі орієнтир, куди треба повертатися. Зазвичай це може бути готель або назва бару, будь-що.

Я загубилася. Даша дуже злякалася, бо вже стемніло. Я розумію, що пішла нібито на 50 хвилин, а минуло вже півтори години. А я в самому купальнику й окулярах, без телефону, в новому місті, навіть не пам’ятаю назви вулиці, де живемо.

Всі запанікували, Даша почала телефонувати моєму партнеру, запитувати, чи я взагалі плаваю в темряві, чи все окей. Десь годину я гуляла ось так, заходила в готелі. Нарешті випадково зустріла Дашу на дорозі — ми обійнялися зі сльозами, бо вона перелякалася, а я просто не знала, як повернутися додому. 

Тому урок простий — ті правила, які здаються банальними, все ж таки треба виконувати. Або хоча б плавати з буєм, щоб тебе можна було помітити у воді, особливо коли стемніло.

Уроки та інсайти з підготовки до Ironman

Головний урок про командну роботу — це про увагу не тільки до себе і свого результату, а назовні. Твій результат — це частина загального успіху, сам ти його не витягнеш. Маєш турбуватися, піклуватися і слідкувати, як дівчата встигають тренуватися, як почуваються.

Як вони почуваються в день змагання, нервують чи ні, який настрій команди. Це дуже важливо для командної роботи — щоб кожен з учасників дивився не тільки в себе, а назовні. Тоді вибудовується дуже потужна ланка підтримки, і ми це відчули на собі, це було дуже класно.

Вплив тріатлону — від щоденних звичок до бізнесу

У цьому випадку змагання ніяк особливо не вплинули, тому що це не було вперше і, найімовірніше, буду ще періодично таке робити. У мене немає бажання й амбіцій проходити повну дистанцію самостійно. 

Як часто кажуть люди, які самі проходять Ironman — зазвичай це якась криза в житті. А естафета — це можливість долучитися до великої події, коли в тебе все добре і ти не маєш комусь або собі щось доводити. Я знаю одне правило: спорт має бути звичайною частиною життя, до нього не треба ставитись як до премії для себе і робити це рідко. 

Але як будь-яка життєва рутина, він може набриднути, виснажувати, може не вистачати наснаги. Тут важливо придумувати для себе такі фішечки. В моєму випадку завжди працюють цілі. Колись це були просто спортивні показники — коучинг, до речі, пішов саме зі спорту, бо там дуже легко побачити результат. Ці цифрові історії — коли хотіла 10 км пробігти за 50 хвилин, тренувалася, готувалася до конкретного івенту.

А спортивний туризм, мені здається, ще крутіший, бо можеш відкривати для себе нові країни або міста. Розумію, що зараз в Україні дуже складно собі це дозволити. Та в межах країни є і складніші змагання в Карпатах, і простоводні аквамени, і тріатлони — можна шукати щось, щоб знаходити додаткову мотивацію, коли починає просідати дисципліна.

Щодо бізнесу — спорт має бути в календарі, він має бути пріоритизований. Якщо на ранок стоїть тренування, то на ранок стоїть тренування. Ми нічого туди не ставимо, навіть якщо хтось пропонує важливий кол. Звісно, якщо екстрена ситуація — все рухається, але глобально спорт — це частина життя. Коли тіло працює, голова дуже сильно відпочиває. І ця розрядка повинна бути. А з віком це просто стає базою, тому що дуже переконливо доведено: коли ми втрачаємо мускулатуру, коли ми забиваємо на себе, то все інше також починає ламатися в житті.

Часто беруть принципи спортивних команд і намагаються накласти їх на бізнес. У нашому випадку це складно зробити, бо ми не колеги й не маємо спільної бізнес-справи, де могли б порівняти «було так — стало інакше». Але одне дуже помітно: будь-яка команда рухається так, як рухається її найповільніший гравець.

Тому ми активно підтримували одна одну, постійно запитували, хто як себе почуває, в який час плануєш вкластися, як тренування. Звісно, були моменти, коли хотіли все скасувати через купу справ. Коли я дізналася про важливу зустріч, яку не могла перенести, думала, що це майже неможливо. Були думки шукати альтернативу — хоча плавців зазвичай найскладніше знайти. Але ми проговорили й вирішили: раз запланували — треба зробити, треба знайти варіанти. І як часто буває, варіанти знаходяться, якщо докласти зусиль.

За день до старту Марина порадила класний мотиваційний фільм про велосипедиста. Ми так збадьорилися! Коли приїхали, кожна пішла тренуватися. Завжди є план від тренера, але ми активно підтримували одна одну: тільки правильне харчування, треба краще виспатися, жодного алкоголю.

Я раніше брала участь і в мікс-командах з друзями, де були й хлопці, і дівчата. Але тут була особлива атмосфера girl’s power, дуже потужна підтримка. За ці дні ніхто не скасовував роботу й особисті стосунки, було щось, що впливало на стан — якісь сварки вдома чи ще щось. Але ми все разом пережили, щоб класно підійти до події, де кожна хотіла показати свій максимум. 

Коли мені стає важко, наступають моменти зневіри, коли щось здається складним або з’являється думка: «Я цього не зможу зробити фізично» — і в спорті, і в роботі — я просто пригадую Ironman і свої відчуття там.

Коли я закінчувала свої 90 км, які спочатку здавалися нереально довгою дистанцією, я зрозуміла: так, я втомлена, але це далеко не межа. Я можу більше. І от пам’ятати цей стан своїх надможливостей.

Чому «все сам» — не завжди найкращий шлях

Це не було відкриття, але черговий раз прийшло розуміння, що підтримка і допомога дуже важливі. Коли ти зробив щось самостійно — це викликає повагу, ніби ти довів, що справжній професіонал. Люди часто обирають цей шлях.

Але якщо говорити про бізнес — якщо ти будеш йти по допомогу, ділитися думками, а не боятися, що їх вкрадуть, шукати менторів, які вже пройшли цей шлях і можуть щось підказати, а не соромитися просити про допомогу — то рухатися в будь-якому процесі будеш швидше. У нашому випадку було зрозуміло: як би класно ти один щось не зробив, спільний результат все одно залежить від двох інших людей у команді. Вони можуть як радикально змінити ситуацію, так і просто підтримати твій рівень перформансу.

Важлива була підтримка, особливо коли хтось більше нервував — класно було знімати цю напругу. Звісно, в нас була така можливість, бо ми не професійні спортсмени й робили це для свого задоволення. Це не була якась надважлива місія.

Ми могли знімати це напруження і казати: не вкладешся в час — нічого страшного, все одно пройдемо дистанцію. У кінці наших імен і показників може не буде на шкалі, але головне — це зробити. І всі потім так круто виклалися, всі настільки покращили свій час від очікуваного, що це показує: інколи розслаблення може дати більше результатів, ніж напруга.

Якби Олександра запропонувала кожній пройти свій власний Ironman, навіть якби це було посильно, мені б це було не так цікаво, як командна робота. У мене в житті був командний спорт, за яким я безмежно сумую. Це супервідчуття — працювати в команді й своїм результатом впливати на загальний. 

Коли ти можеш не тільки свої показники покращити, а й підтримати напарника емоційно, щось підказати, вчасно піднести води — все що завгодно. Це показало мені, що турбота про дівчат набагато важливіша для загального результату, ніж мій власний результат.

Командний спорт та лідерство

Спорт дуже допомагає розвивати лідерські якості. Перше — він тренує дисципліну і відданість справі. А в командній історії тобі важливо розуміти, як себе почуває кожен член команди. Ти не можеш просто класно зробити свою частину і сказати «я красавчик» — цього не вистачить.

Треба розуміти, що від стану, включеності, морального духу і підготовки кожного залежить вся команда. Інколи в тебе все добре, а в іншої людини є провисання — і тобі треба підтримати, подумати не тільки про себе.

Марина дуже класно це робила. Вона професійна спортсменка у минулому, тому знаходила шляхи, як підбадьорювати в моменти, коли бізнес затягував і спорт відходив на другий план. Класно було нагадувати, що ми тут з певними цілями, що тут весело — «зідзвонімося», «придумаймо форму».

І відчуття після. Коли ти його розділяєш, розумієш, що будь-яка колаборація, поєднання сил та ідей дає більший результат, ніж коли робиш щось самостійно. Поділяти радість, щастя, горе, переживання приємніше з кимось.

Я вважаю, що це більше про розвиток командної роботи, ніж про лідерські якості. Хоч я й отримала відчуття «вау, я можу набагато більше, ніж думала», але я опинилась там саме тому, що в мене була команда. У самої не було такої амбіції й бажання. Якби мені хтось запропонував індивідуально — не впевнена, що поїхала б.

Разом легше переносити відповідальність за невдачу, яка теж могла статися. Ми багато розмовляли про те, як будемо себе почувати і як не звинувачувати одна одну, якщо в когось щось не вийде. Дуже переймалися, щоб просто вкластися у виділені 8 годин — наш дедлайн на всі три дисципліни. Домовилися, що наша мета — вкластися в цей час і не зважати, хто свою роботу зробив краще, а хто гірше.

Бо це загальний результат, ніхто не оцінював нас окремо. Закінчилося все тим, що ми підготувалися як команда, разом розмовляли, дивилися мотиваційні спортивні фільми перед змаганням. І наша команда стала п’ятою в загальному заліку змішаних команд серед 55.