У 22 роки мене підвищили з аналітика до віце-президента інвестиційного банку Dragon Capital. Мені пощастило з кар'єрою: в роки мого старту інвестиційний банкінг формувався з нуля. Більшість людей у 2000-х потрапили туди випадково. У банки набирали молодь, інвестбанкірами ставали перекладачі за освітою та вчителі.
На мою першу роботу в інвестиційний банк мене взяли достатньо тривіально: компанія надіслала запит в службу зайнятості, а служба — у студентський профсоюз. Сказали: «Дайте нам студентів з найвищим балом». В мене не було ніколи жодної четвірки на екзаменах, тож я той унікальний випадок, коли гарні оцінки забезпечили роботу.
Фонд Icon Private Equity, де я працював, займався інвестиціями в Україні, Росії, Європі, Африці. Я покривав ці регіони, тож до 2013 року часто літав в Москву. Наш банк почав виходити з російського ринку після того, як ми зрозуміли, що починається істерія. Мені часто доводилося сидіти у Moscow City — там знаходяться офіси західних фірм та інвестиційні банки. Ця аудиторія — не робітники УралВагонЗаводу, а освічені й успішні росіяни із західною освітою. Мені доводилося слухати їхні тупі військові жарти: «Не смешите наши "Искандеры"» і цитати Газманова: «Не грози кулаком Америка». Це був треш. Це ніби працювати з душевнохворою людиною, хоч і на вигідних умовах. Та все одно є загроза, що от-от вона схопить ножа і тебе заріже.
Коли працюєш в інвестиційному фонді, купуєш компанію, яка коштує мільйон доларів, покращуєш її і продаєш за два мільйони. Такою була моя щоденна робота. Тим самим я зараз займаюся і на митниці: отримав структуру, яка не працює, і маю зробити з неї ефективну.
Я не політик, а державний менеджер. Це дві різні професії. Завдання менеджера — формувати стратегію для того, щоб прийти з точки А в точку Б, комбінувати ресурси, людей, час, гроші. Політик — це виборна посада. Його завдання — подобатись людям, поважати їхні інтереси.
Я не впевнений, що з мене був би гарний політик: по-перше, я не вмію подобатися людям, по-друге, мені подобається щось роботи руками. Хочу бачити результат своєї праці, а не результати, які створюються в рейтингах чи шляхом голосування.
Політик має будувати картинку може іноді спрощеного, футуристичного майбутнього. Інколи раціонально навіть не казати людям всієї правди.
Зараз проблема у тому, що митники не розуміють, на кого вони працюють. Вони мають навчитися рухати свій продукт до кращого experience. Зараз же відповідь класичного держслужбовця звучить так: «Я дію в межах Конституції». Але ти ж тут не просто заради того, щоб виконувати законодавство! Люди в кав'ярні працюють не для того, щоб виконувати законодавство про санітарний нагляд, а щоб задовольняти потреби людей в гарній каві і приємному проведенні часу. От так ми й будемо рухати митницю вперед.
В приватному секторі так само складно працювати із співробітниками «старої школи», як і на державній службі. Митники пишуть мені під кожним постом, що контрабанду можна зупинити за один день. Я кажу їм: «По-перше, якщо можна, то чого ж ви не зупинили? І по-друге, якщо ви знаєте як, то скажіть мені». Вони кажуть: «Просто треба політичну волю». Я кажу: «Де кнопка з політичною волею? На шо нажать?». Вони кажуть: «Треба просто з людьми працювати!». Я кажу: «Як саме? Накричати на всіх? Як студенти перед екзаменом три рази опівночі крикнути "Контрабанда стоп"?».
Україна у найближчі роки не зможе собі дозволити багато професійних держслужбовців. Їх немає звідки взяти. Люди передають з рук в руки класного сантехніка чи мануального терапевта. То що вже казати, коли треба перенабрати 600 000 держслужбовців. Що ми у цій ситуації маємо робити? Йти шляхом McDonald's: набирати студентів і стандартизувати операції. Простіше кажучи, даємо їм фігурки і отвори відповідної форми, у які їх треба засунути: трикутник влізе лише у трикутний отвір, м'яч — у круглий. Помилитися неможливо.
Найскладнішими на держслужбі я назвав би ті дні, коли депутати відхиляли мої законопроекти. Уявіть: ви витрачаєте рік, аби написати законопроект і внести його до Верховної Ради, а вам відповідають: «Реформи не на часі».
Чим радикальніше рішення, тим більше йому опору. Якщо ти реформатор і тобі ніхто не протидіє — значить ти псевдореформатор.
Погрози в мій бік є. Я знаю багато непублічних випадків з українськими реформаторами, на яких є суттєвий тиск. Та чого мені боятися? Назвіть мені останнього державного службовця, якого вбили. Працювати над законами точно легше, ніж сидіти в окопах на фронті.
Я виріс в інтернеті: мене важко зачепити тролінгом чи образами. В мене є улюблені хейтери. Вони просто цікаві: їх не баню, а дражню. Це частина розваги. Я ж теж маю якось відпочивати.
Деякі медіа використовують те, що я хожу на прайди, як аргумент проти мене. Це прикольно, бо одна подія здається прогресом для однієї частини суспільства, і страшною поразкою для іншої частини суспільства. Те, що 4 роки тому на прайді колона була лише з 150 осіб, — для мене це один з індикаторів змін.
Максим Нефьодов після роботи — це людина, в якої досить дивні хобі як для людини в уряді. Я п'ю пиво, в мене непогана колекція коміксів, граю в солдатиків на столі. А ще дивлюся американський футбол і думаю, що в Україні я один з найзапекліших фанатів.
Я бігаю майже кожен день перед роботою для того, щоб в житті було ще щось, крім постійних державних страждань.
Я стараюся мати хоча б один вихідний на тиждень. В державному менеджменті як на марафоні: працювати по 18 годин і не вигоріти не вийде. Немає сенсу ходити з темними колами під очима і з руками, що трясуться, заради того, щоб закрити задачу за два місяці. Через такі жертви доведеться провести рік із нервовим зривом або й взагалі втратити до роботи інтерес.
Робота на державній службі точно залишила на мені слід: став дратівливим і сумним. Я інколи жартую: коли ти лупаєш скалу, скала лупає тебе у відповідь. Моя трансформація вплинула і на коло спілкування, і на стосунки. Тобі важко знаходитись в компаніях, де обговорюють, хто яку купив нову машину. Думаєш: «Ну блін, це ж такі пусті балачки!».
Внутрішні рамки, що не дають показувати себе справжнього — це точно не про мене. Я не хочу з себе когось вдавати. Я п'ю каву в тому ж кафе, де і пив, літаю Ryanair, лайкаю ті ж дурні картинки, підписаний на «Міністерство сексуальної політики України» у Facebook. Мені декілька разів писали журналісти: «Боже, всі ж бачать, що ти лайкаєш фотографії дівчат в купальниках. Як голова державної митної служби може таке робити?». Мені здається, що якраз люди вже втомилися від політиків, які в медіа геть відрізняються від себе справжніх.
Для публічної особи на державній службі є свої обмеження. Хочеш піти в бар — уявляєш, як п'яний йтимеш по вулиці, і люди впізнаватимуть. Як би я не намагався вести звичайний спосіб життя, все одно відчуваю відповідальність за те, що люди тебе асоціюють з державою.
