Ірина: Я вивела для себе формулу вигорання. Воно стається, коли людина незадоволена результатами свого життя або діяльності. Тобто, причина не в тому, "що ти робиш", а які ставиш цілі. Треба частіше задуматися, чого ти насправді хочеш, які в тебе пріоритети. І зрозумівши, яка твоя справжня мета, що для тебе є важливим, змінивши критерії оцінки своїх досягнень, ти зрозумієш, що твоє життя прекрасне.

Сьогодні люди справді бояться вигорання. Вони відчувають не стільки жагу відкриття нових обріїв, скільки страх занудьгувати.

Люди називають своє життя одноманітним. Але одноманітність не в тому, що ти їздиш однією і тією ж самою дорогою на роботу чи сидиш в одному і тому ж офісі. Вона в тому, що ти не спілкуєшся з цікавими людьми. Тільки вони можуть зробити твоє життя різноманітним.

Моє життя надзвичайно розмаїте, тому що я постійно спілкуюся з різними людьми. І мені байдуже, що я 10 років їжджу на роботу однією і тією ж дорогою.

Володимир: Коли до вас приходить 22-річний перспективний фахівець — це одне, коли 40-річний — зовсім інше. Це як у спорті: є вічно перспективні футболісти, але потім вони йдуть на пенсію, так і не ставши зірками.

Тому якщо до мене прийде людина, яка за три роки змінила три роботи, боячись занудьгувати — для мене це означатиме, що вона не стала фахівцем ні в чому. Я просто не буду розглядати такого кандидата. Зараз час вузьких і глибинних спеціалізацій. Що тонше свердло, то глибше й швидше воно свердлить дірку.

Ірина: З одного боку, час глибинних спеціалізацій, з іншого — ми однаково маємо працювати ширше. Якщо провести два кола циркулем — завжди буде сегмент, де вони перетинаються. Так і наше життя. Якщо постійно не цікавитися іншими галузями, неможливо розвивати ні свій бізнес, ні себе особисто.

Володимир: Це були часи, коли минуле вважали неправильним, про майбутнє тільки мріяли, а що робити сьогодні — ніхто не знав. Покоління, яке починало бізнес наприкінці 1980-х та на початку 1990-х, може похизуватися речами, які тоді зробили вперше в історії України. Перші недержавні телерадіокомпанії, перший «Форум видавців», перший тиждень моди, перший глянцевий журнал, перший прямий ефір. У культурологічній сфері (або сфері креативних індустрій, як зараз кажуть) це проявлялося найяскравіше. На зміну соцреалізму прийшла сучасна культура.

Ірина: Ми працюємо у fashion-галузі, природа якої — змінюватися постійно. Якщо не кожен сезон, то раз на півроку точно. Тому ми теж постійно змінювалися.

З одно боку, так, ми — це бізнес. З іншого — погоджуюсь з Володимиром, який сказав, що в 90-ті ми все робили вперше. Тоді ми очолили й привернули увагу до цілої галузі.

Ми ніколи не могли собі дозволити займатися тільки організацією показів на тижні моди, як це роблять наші колеги в Парижі чи Мілані. Ми створювали можливості для молодих дизайнерів, влаштовували конкурси та опікувалися новою кров'ю.

Ми розуміли, що дизайнери не можуть почуватися комфортно, якщо навколо них немає творчих людей, які їх оцінять, підтримають і працюватимуть разом з ними. Тому влаштували бієнале fashion-ілюстраторів і створили фестиваль fashion-фільмів.

Ці зміни давали нам сили рухатися далі. Це не було самодурство на кшталт: «Сьогодні ми не робимо дивани — сьогодні ми продаємо каву». Наші зміни були дуже логічні, правильні й структуровані.

Мода — дуже соціальний продукт, тому ми постійно відгукувалися на соціально важливі питання — від нових технологій до інклюзивних проєктів. Ми вже кілька років займаємося sustainable fashion і почали говорити про це раніше, ніж з'явилася сама ця назва.

Володимир: Ukrainian Fashion Week — це не бізнес у чистому вигляді. Це нонпрофітний проєкт, який дозволяє нам не померти з голоду і платити стабільну зарплатню працівникам.

UFW — це ціла інституція, яка дозволяє нам відповідати новим викликам в Україні та світі. Вона дає нам те, чого не дає бізнес. У бізнесі все побудовано на моделі «товар-гроші-товар» — інакше ніяк. В UFW значно більше складових, тому це не можна назвати чистим бізнесом.

Ірина: Нам важко визначити чисельні показники успішності. Хтось рахує кількість публікацій в українській та закордонній пресі. Я, наприклад, вимірюю успіх якістю колекцій. Це дуже суб'єктивно, але для мене важливо. Я завжди зауважую: цей сезон цікавіший, більш креативний. Або ж більш комерційний — коли відчуваю, що навіть бренди, від яких ми очікували чогось феєричного, зробили комерційну колекцію.

Володимир: UFW не конкурує з паризьким, нью-йоркським чи лондонським тижнями моди. Ми пишаємося нашими дизайнерами, що зараз показуються в Парижі чи Нью-Йорку, як університет пишається випускниками: той став лауреатом Нобелівської премії, той зробив геніальний винахід, той став успішним діячем. Так само й ми. Не можна прийти на паризький тиждень моди, не пройшовши еволюційний шлях. А він, цей шлях, йде через наш подіум.

Ірина: Мені важко визначити рівень модної індустрії тієї чи іншої країни. Ми рівняємося на традиційні Париж, Мілан, Лондон і Нью-Йорк. Але наша індустрія набагато молодша. У нас є талановиті дизайнери. Якісний продакшн. Українській fashion-індустрії бракує інвестицій: як державних, так і комерційних. Для тих, хто любить швидкі гроші, мода - неприваблива. Fashion — це красивий бізнес, красиві гроші, але «довгі» гроші.

Система нашого сполучення з рештою світу теж недосконала. З розвитком on-line продажів українські дизайнери стали залежними від відсутності, наприклад, PayPal. Зараз активно розвивається e-commerce, українські дизайнери багато працюють у сфері онлайн-продажів. Українська модна індустрія потерпає через відсутність в Україні таких сервісів.

Креативом, талантами, вмінням працювати і якістю одягу вона, звісно, не поступається. Нам зараз потрібні не стільки технології, скільки інвестиції. Технології доступні, деякі з них народжуються в Україні. Нам потрібно або визначити моду як державний пріоритет, або створити сприятливу для бізнесу інвестиційну ситуацію. Для всього бізнесу. Тоді і fashion-індустрії стане легше

Володимир: Мода не може розв'язати соціальні проблеми глобального масштабу. Але це хороший комунікатор, який допомагає порушувати важливі питання. Зараз ми маємо якомога більше вивчати тему свідомого споживання. Бо однозначної відповіді, як врятувати планету, поки немає.

Ірина: Зараз головне — щоб увесь світ зрозумів, що sustainable, а що ні. Коли про відповідальне споживання говорять Prada і Burberry — це одне, а коли мас-маркет на кшталт H&M чи Zara — це має інший вплив. Бо величезні гори сміття, які скоро поховають нашу планету — не з шовкових суконь, а з синтетичних одноразових футболок.

З іншого боку, уявімо, що весь світ домовився, і одного дня всі шкідливі виробництва в Індії, Пакистані та Китаї закрили. Що далі? Через 30 днів від голоду помруть мільйони людей, тому що вони не можуть заробляти гроші інакше. Тому найважливіше зараз не просто "все закривати", а виробити системний підхід і винайти критерії, за якими визначається, що шкідливе, а що ні.

Ірина: Що більше ми будемо говорити про якусь соціальну проблему, то більше людей будуть звертати на неї увагу, думати про толерантність щодо того чи іншого аспекта життя. Трибуна fashion добре для цього підходить. Їй довіряють, на неї дивляться, нею цікавиться молодь. Цим треба користуватися.

Знаєте, якого кольору волосся у мого онука? Синього. Ми виступаємо за те, що кожен може проявляти свою індивідуальність, як хоче.

Я мрію "виховати" країну без агресивної реакції на інакшість. Тому ми постійно робимо соціальні проєкти, а по нашому подіуму ходять темношкірі дівчата та хлопці з протезами — щоб ми звикли, що всі люди різні і мають на це право.

Ірина: Це теж фішка родом із 90-х. Люди, які відкривали бізнеси у ті часи, мали бути впевнені, що поруч з ними людина, яка розуміє, переживе з ними всі негаразди та фінансові крахи. Це могли бути тільки родичі. Зараз такої необхідності немає. Чужі люди сходяться простіше, але я щаслива, що працюю з Володею.

У нашій компанії є певні принципи, пріоритети та цінності, які ми дуже плекаємо. Якщо людина не поділяє їх — вона не буде працювати з нами. З ким у мене найбільше збігаються погляди, як не з власним чоловіком, якого я люблю, якому довірила своє життя, з яким виховувала доньку та виховую онуків?

Ірина: При цьому пам'ятаємо, що кохаємо одне одного.

Ми дуже любимо поринати у спільні спогади. Слава Богу, що вони у нас є. Немає нічого кращого за можливість сісти, випити кави чи вина і почати згадувати: «А пам'ятаєш, як ми загубилися в Барселоні? Це було так круто».

Володимир: Стосунки мають розвиватися, над ними треба працювати. Водночас вони не можуть бути постійно на позитиві. Конфлікти неминучі. Наприклад, якщо моя ідея спершу не сподобалася Ірі чи навпаки, ми стараємося не відкидати її одразу, а допрацювати: до стану досконалості або абсурду — і вже тоді відмовитися.

Ірина: Якщо ідея одного не подобається іншому, це не значить, що вона погана. Це значить, що в неї є слабкі місця. Тоді ми ставимо одне одному питання. Володі щось не подобається і він питає, питає, питає мене. Мені ці питання неприємні, а Володя каже: «Я ж питаю тебе те, що спитають інші. А їм відповідати буде значно складніше». І так ми знаходимо рішення.

Ірина: Ми доволі демократичні люди. Ні в нашій компанії, ні в сім'ї ніхто не скаже: «Я тут старший, а ти сиди й мовчи». Всіх завжди вислухають, кожен може виступити зі своєю ініціативою. І якщо ідея хороша, то всі братимуть участь в її реалізації. Говорити про цінності компанії просто, але достатньо довго. Головне гасло ми сформулювали для себе дуже давно: "Професіоналізм і порядність!"